18 вересня 2008 р.

У Росії тюркські народи кількісно переважать слов’ян

Коли 2000 року група львівських науковців із Центру з інформаційних проблем територій НАН України та факультету міжнародних відносин Львівського університету імені Івана Франка під керівництвом Петра Жука випустила в світ книгу “Етнополітична карта світу ХХІ століття”, то чимало людей поставилося до їхніх прогнозів дуже скептично. Мовляв, політична карта світу майже усталена, сильні країни навряд допустять значні зміни. Однак коли через вісім років перечитуєш цю книгу, то бачиш, що деякі пронози вже збулися, частина збулася частково. Політична карта повільно, але неухильно змінюється, виникають нові держави, нові центри впливу. Про це – розмова з Петром Жуком.

06.jpg– Пане Петре, звичайно, ваш прогноз стосується 2050 року, тож говорити про його стовідсоткову достовір­ ність наразі передчасно. Та вісім років – доволі тривалий тер­мін, аби підбити перші під­сумки та подивитися, що змі­нилось у світі протягом цього часу, які прогнози підтвердилися?

– Першим збувся прогноз щодо незалежності Чорногорії, хоча до останнього моменту він не був очевидним. Стосовно цього в мене були суперечки з політологами, які сумнівалися, що до цього дійде. Другий прогноз – проголошення незалежності Косово.

Варіант із незалежністю цього краю був цілком закономірним, і саме він спричинив більшу ймовірність інших процесів встановлення відповідності між етнічними кордонами народів і державними кордонами. Невідворотно відбувається процес автономізації Гренландії. Нині цей острів формально ще входить до складу Данії, але має повний економічний суверенітет і власну армію. Лише у сфері міжнародних відносин Гренландія залишається підпорядкованою своїй метрополії. Ще один прогноз, який частково збувся – суттєве наближення об’єднання Кіпру, який нині складається з грецької та турецької частин.

– Можливо, це питання буде передчасним, однак чи є прогнози, які, з теперішнього погляду, не справдяться або ж справдяться зі значним коригуванням у часі?

– Справді, деякі прогнози не підтвердилися, тепер ми від них відмовилися б. Насамперед це припущення щодо приєднання британського анклаву Гібралтар до Іспанії. Причиною цього є процеси і в Іспанії, й на Гібралтарі. Процеси в Іспа­нії відбуваються таким чином, що суперечка за володіння анклавом пом’якшилась і перестала бути актуальною, населення Гібралтару підтвердило своє небажання інтегрувати в Іспанію. До того ж, дезінтеграційні процеси, які тривають у самій країні, не передбачають, що суперечку за цю територію буде розв’язано на її користь. Прогноз, який суттєво віддалився в часі, – це проголошення незалежності Палестини. Зауважимо: під час роботи над книгою ми передбачали, що саме він підтвердиться першим. На практиці ж із проголошенням незалежності палестинців суттєво випередила Чорногорія. Причиною цього є те, що вирішення палестинської проблеми нині у стані стагнації.

– У цій книзі ваш колектив передбачив і події в Грузії, передусім втрату Південної Осетії й Абхазії. Однак ви не згадали про це. Причина в тому, що світ так і не визнав незалежності цих територій?

– Тут питання не в Грузії, а в прогнозах щодо розвитку ситуації в Росії та Чечні. Ми писали, що, незалежно від наслід­ків кавказьких воєн, залишиться незалежність Чечні, там панує клановий режим і президент Чечні має повну владу на підпорядкованій йому території. Такий стан справ взаємовигідний і для Чечні, і для Росії. Ситуацію там контролює місцева влада, однак нещодавнє вбивство опозиційного інгушського журналіста призвело до дестабілізації та прагнення до незалежності Інгушетії, водночас загострились інгушсько-осетинські суперечки. Російсько-грузин­ська війна лише збільшила нестабільність на Кавказі. За концепцією Колінза, розширення кордонів призводить до ослаблення країни. Тож унаслідок війни з Грузією Росія ослабла. Їй довелося збільшити війсь­кові витрати, натомість потенціал держави послабився, адже ці два регіони – Південну Осетію й Абхазію – треба буде утримувати. А це вельми проблематично, на Кавказі немає на­дійної стабільності. Найважливіше в цій ситуації – РФ порушила принцип непорушності кордонів і спричинила прецедент, який колись обернеться проти неї. Будь-яка ситуація в Чечні, Татарстані чи іншій автономії може створити прецедент їхнього офіційного визнання у світі. Росіяни самі підклали під себе бомбу спо­вільненої дії, яка колись обов’язково вибухне. Тому про незалежність Південної Осетії й Абхазії говорити не доводиться. Об’єднання Осетії вже від­бувається, це дещо нагадує ситуацію з приєднанням Західної України до СРСР. Якби цей процес відбувався в цивілізований спосіб, то він при­з­вів би до створення Кавказької конфедерації з центром у Тбілісі. Це зберегло б домінуючу роль Гру­зії, яка мусила б добровільно надати незалеж­ність Абхазії та сприяти об’єднанню Осетії.

– Пане Петре, ви вже частково зачепили тему Росії. У своїй книзі прогнозуєте її розпад до 2050 року на багато невеликих держав. Хіба доволі авторитарне правління Путіна-Мєдвєдєва не спростовує цей прогноз? Росія зараз почала зміцнюватися.

– Якщо хтось дуже хоче бути великим і сильним, швидко “надуває” свою масу, однак не має для цього відповідних ресурсів, то це закінчується катастрофічно, – всі мильні бульбашки з часом лускають. І це не лише наш прогноз. Торік в інституті імені Келдиша Ро­сійської академії наук відбулася конференція з математичного прогнозування розвитку територій. Так ось, на ній роз­глядали кілька варіантів розпаду РФ. Цьому сприяють змі­ни, які відбуваються у світі. Росія залишається країною, що тримається на експорті енергоносіїв, у цьому сенсі вона нічим не відрізняється від СРСР. Понад те, будь-які зміни у споживанні енергоресурсів матимуть для Росії гострішу форму. Йдеться про ймо­вірні значні зміни на енергетичному ринку. Наприклад, розвиток біопалива чи значне перевищення пропозиції над попитом на нафту та газ унас­лідок поширення енергоощадних технологій призведе до великої кризи в РФ. Другий момент, теж аналогічний із СРСР. Однією з причин його розпаду було збільшення частки неслов’янського населення. У Росії відбувається ана­логічний процес. На від­міну від слов’ян, які там живуть, у тюркських народів немає демографічної кризи. І внут­рішніх способів змінити цю ситуацію теж не існує.

Іще один момент, який нині став особливо актуальним, – це суперечність між московською та пітерською елітами. Зараз вона є латентною, при цьому можемо спостерігати перемогу пітерської еліти, яка асимілює московську. Однак мусить відбутися легалізація цієї перемоги, а саме: перенесення місця роботи Федеральних зборів у Петербург, тобто фактична легалізація двох столиць. До того ж, хвилі тоталітаризму та демократії змінюють одна одну, і це призводить до тріщин у мисленні еліт. Розпад СРСР був пов’язаний з автономізацією самої Росії – суверенітет республіки спершу оголосив Боріс Єльцин. У цій ситуації внутрішня суперечність теж послаблюватиме РФ. Процеси відбуваються швидко, майбутнє наших сусідів непевне через нехтування ними ж принципу непорушності кордонів, це міжнародна ізоляція через грузинську війну.

Якби йшлося про СРСР, то Захід удався б до жорстких дій, аж до заморожування рахунків. Однак фінансові втрати західних країн будуть доволі значними. Втім можна діяти методом “холодної війни” – спокійне, мирне задушення Росії, як це було з СРСР. Московська еліта не уявляє себе ізольованою від світу. Тому будь-які санкції призводитимуть до бунту – їй не треба імперії, вона хоче добре жити.

Є ще один момент – США мусять вказувати на якусь зовнішню загрозу, інакше втрачається сенс існування цієї держави. Міжнародний тероризм за Атлантикою вже не сприймають як таку загрозу. Успіхи Китаю ще не вимагають від Америки нарощування війсь­кової потужності. Тут дуже добре надалася Росія, яка розпочала війну в Грузії. Як наслідок – Штати отримали хороші аргументи для розвитку системи ПРО, Польща відразу дала згоду на розміщення американських ракет, змінилася й позиція Чехії.

– Іще один серйозний прогноз – про ймовірний розпад Китаю та США. Наскільки він зберігає актуальність?

– Щодо Китаю, то варто згадати його негативну реакцію на проголошення незалежності Південної Осетії й Абхазії. Причиною цього є ситуація в самому Китаї, в них існує проблема Тибету, а також є всі підстави говорити про геноцид тибетців. А ще є західні регіони, де мешкають уйгури – тюрк­ський народ, який хоч і не дуже активно, але все ж веде партизанську боротьбу за незалежність. Поки економіка Китаю зростає, ці проблеми не будуть дуже відчутні, однак із часом ситуація змінюватиметься.

Стосовно Штатів, то максимум потужності США припадатиме на 2020-2025 роки, а після цього відцентрові процеси в цій країні посилюватимуться, оскільки населення не відчуватиме потреби в наддержаві та не сплачуватиме федеральних податків. Після послаблення США почнеться аналогічний процес і в їхнього основного антиподу – Китаю.

У військовій сфері Китай є значно серйознішим суперником, аніж Росія. Остання агресивно намагається розширити свої кордони на Заході, натомість на Сході віддає їх доволі легко. Нещодавно РФ передала майже 100 квадратних кілометрів Китаю, і тепер її кордон пересунувся близько до такого великого міста, як Хабаровськ. Найімовірніше, Москва піде на поступки Япо­нії в суперечці за володіння Курильськими островами.

У цьому регіоні найцікавішими є китайсько-індійські стосунки, оскільки йдеться про дві найбільш населені країни світу. Однак у їхніх народів – різна психологія. Індія як колишня британська колонія ментально ближча до Європи, Китай – східна країна. Найбільшою небезпекою для Європи мало б стати об’єднання Китаю та Індії. Але, найімовірніше, до цього не дійде. Процеси децентралізації зачеплять Індію, як оптимальний варіант – вона стане утворенням на кшталт ЄС.

– А чи можна говорити про глобальніші цикли історичного розвитку на сучасному етапі?

– Справді, крім циклів розвитку окремих країн, є й глобальні цикли. Ситуація в Україні більше залежить від зовнішніх процесів, аніж внут­рішніх. Саме зовнішні процеси значною мірою призвели до нашої незалежності. Російсько-грузинська війна теж змі­нила ситуацію в Україні. І так було практично завжди. Нині людство переживає епоху глобалізації, під чим розуміємо поширення типових способів діяльності людей, стандартів. Протилежним є процес лока­лізації, який пов’язаний із тим, що в різних країнах способи діяльності людей відрізняються. За нашими дослідженнями, процес глобалізації починається з другої половини 40-х років минулого століття, це пов’язано з планом Маршалла. Йому передував період локалізації, який розпочався 1918 року. Загострення проблем між державами та відсутність ефективної системи колективної безпеки призвело до Другої світової війни. Однак періоди локалізації не обов’язково мають такі катастрофічні наслідки. Локалізація може бути пов’язана з надійною колективною безпекою, що дозволяє кожному народу розвиватися відповідно до свого характеру та мислення і забезпечує право кожного народу на розвиток. І якщо в нас триває період глобалізації, то російсько-грузинська війна свідчить, що ефективної системи колективної безпеки немає, хоча є й НАТО, й ОБСЄ, й ООН. Пошук такої сис­теми триває, все завершиться переходом до наступної епохи – локалізаційної.

Розмовляв Олександр Сирцов

Львівська газета

Немає коментарів: